Перейти до основного вмісту

З історії церкви святого Архистратига Михаїла.Село Остап'є

З глибокої давнини до нашого часу дійшли
відомості про церкву села Остап’є та її священнослужи-
телів. Перші записи в архівних матеріалах такі: стара
дерев’яна церква з дзвіницею стояла на цьому ж місці,
що сьогоднішня. Фундаторами будівництва церкви
були Софія Чарторийська та її чоловік Август Чарторий-
ський,які були власниками Остап’я і на свої кошти
збудували цю церковцю і дзвіницю. Ця подія відбулася
у 1720 році. В 1730 році церква була освячена митропо-
литом Атаназієм Шептицьким (з роду великого Андрея
Шептицького) і стала храмом святого Архистратига
Михаїла. Цю подію засвідчує напис на сторінках
Євангелії,зроблений 1730 року, що зберігся до сьогодні.
З часом фундамент осівся, і тому у 1812році церква
була відремонтована за ієрея Михайла Рогожинського.
У церкві є три престоли. Головний великий престіл
дубовий,різьблений,позолочений – це офіра 1867 року
графа Вацлава Залєвського. 1870 року приміщення
церкви було розмальовано. У 1885 році церква була
розширена : до неї добудували притвір. Посприяв
цьому ієрей Володимир Скоморовський. Нинішній
іконостас поставлений у 1914 році. Захристія
доставлена ще пізніше.

На жаль, стара дерев’яна церква не збереглася, і на
її місці з Божої ласки з допомогою власника села того ж
графа Вацлава Залєвського і великої праці наших
прадідів побудовано нову церкву у вигляді хреста за
планом Василя Нагорного. Освятив церкву
Преосвященний Митрополит Андрей Шептицький у
1905 році. Від часу побудови церкви у 1905 році до
1912 р. парохом в Остап’ї був отець Іван Рейтаровський.
З 1913р. і до 1940 року – отець-мітрат Теодор Пайкуш. У
1936 р. в Остап’є був призначений сотрудником
о.Богдан Геврич, який після смерті о.Теодора Пайкуша в
1940 році став парохом села. Та недовго це тривало.
1946 року о.Богдана Геврича арештували.
З 1946 по 1990 парохами Остап’я були:
о.Григорій Носальський – до 1952 р. о.Василь Степчук –
1952-1973 р. о.Стефан Метельський – 1973-1974 р.
о. Николай Дем’янович – 1975-1978 р. о.Стефан
Гордійчук – 1979-1982 р. о.Володимир Ханас – 1982-
1988 р. о.Каліновський – 1988-до 1990 р.
У 1990 році вийшла з підпілля греко-католицька
церква. Першим парохом села з 1990 року став отець-
мітрат Андрій Говера, нинішній парох катедрального
собору, синкел єпархії у справах духовенства. З
1992року духівником остап’ївчан є отець-декан
Михайло Буртник.









Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Видатні люди нашого села

Усе живе повинно слід лишати, Плоди добра лишати поколінням! Сьогодні рідному селу приносить славу нове покоління. Це роботящі хлібороби, які оновлюють село, учителі, що навчають дітей у новій трьохповерховій Остап’ївській ЗОШ І – ІІІ ступенів. Випускники нашої школи – у різних куточках України. У Тернополі працює завідувачкою дитячим відділенням лікар-педіатр Мелих Ольга Романівна, добра слава йде про хірурга Донецької обласної лікарні Журавля Михайла, завідувача Рівненською районною поліклінікою Мартинюк Ганну. Ми пишаємося науковцем, професором, доктором філологічних наук, Київського національного лінгвістичного університету Васько Романом, юристом Жданюк Іриною, яка працює в м. Києві, Яцеником Володимиром Михайловичем,колишнім артистом Тернопільської філармонії, теперішнім головним адміністратором ПК «Березіль», Куйбідою Марією Антонівною колишнім медиком та творчою людиною. Прикладає багато зусиль до виготовлення смачного пива заступник директо...

Долина Кайдуб

Було  це давно. Ще в ті часи, коли на нашу землю  пішли полчища монголо-татар. Стоптана земля, лилась кров наших предків, які відстоювали рідну землю. Тисячі полонених йшли покрученими шляхами, захищаючи рідний край ,забирали з собою біль і тугу за землю. Тоді і сталася ця подія,перекази про яку дійшли до нас у назві долини Кайдуб. Кажуть, що на цьому місці серед зелених дерев, пахощів польових квіток стояв хутір. Там жив юнак на ім’я Кай і прізвисько Дуб. Про силу і красу цього юнака йшла слава краєм. Дівчата закохувалися в нього, але серце своє він віддав бідній дівчині без роду-племені. Їхнє кохання було чистим і свіжим, як ранішня роса. Здавалося їм, що їхню красу і ніжність не знищити. Дуби наливали їх своєю силою, берізки ніжністю. Здавалося, так буде завжди. Але горе кинуло тінь на їхню долю. Стогоном обізвалася земля. Сльозою скотилася роса із зламаної квітки під копитом коня завойовника. Луною в Медоборах відізвався зойк коханої Кая. Вона кликала його на ...